Померти й не почути ліри?

У Дрогобичі в актовій залі педагогічного уні­верситету я виступав з лірою. Це був виступ у рамках реставраційної академії, яку організував директор Державного історико-культурного запо­відника "Нагуєвичі" Богдан Лазорак. Я заспівав декілька духовних кантів і пісень. Слухачам, я думаю, сподобалося як звучання ліри, так і те, що я співав. Бо після закінчення заходу до мене пі­дійшло кілька людей і схвально висловилися про мій виступ.

— Я ще ніколи не чув ліри, — говорив один чоловік. — Гарно звучить, цікаво.

— Так і життя прожити можна, не почувши наживо ліри, — кажу.

Я пожартував, звичайно. Сумний жарт. Багато наших людей ніколи не чули ані ліри, ані багатьох інших українських музичних інструментів. Українці не знають свого, українського. Якби я, наприклад, сказав у якомусь патріотичному колі, що не знаю, як виглядає герб України чи як звучить український гімн, то як вони відреагували б?

Я зовсім не хочу дорікнути людям, котрі ніколи не чули не те що колісної ліри, інструмента, на якому в давнину грали українські мандрівні співці, але й автентичної бандури, кобзи, гусел. Бо де вони могли таке диво почути? Якщо ж у навчальних музичних закладах України вчать грати на класичних інструментах або "українських" суро­гатах — хроматизованих сопілках, бандурах, бая­нах. Усе це є пристосованим для виконання євро­пейської музики — німецької, італійської, але не української народної.

Отак і живемо. Щасливий той, хто хоч раз у житті почув, як звучить колісна ліра. Я таких бачу, коли граю для людей у різних місцях — чи то в заповіднику "Тустань", чи у своїй "Хатині лірника", чи в різних аудиторіях та залах.

Відкрити >>>

Як мене хотіли у Львові "чипувати"

Я приїхав до Львова, щоб взяти участь у фес­тивалі "Країна Мрій". З організаторами було до­мовлено, що гратиму на старосвітській бандурі й лірі у суботу та неділю. Фестиваль організували в етнографічному музеї "Шевченківський Гай".

При вході для пропуску стояли охоронці. Я пі­дійшов і сказав, що маю виступати тут, тому мені треба пройти. "Ідіть он до тих дівчат у наметі, — скерували мене, — і зареєструйтеся." Пішов до "дівчат у наметі", відрекомендувався. Дівчата щось записали та й до мене: "Дайте вашу руку, ось вам це." І простягнули паперову стрічку зі штрих-кодом. "Це що, мені штрих-код на руку даєте? Може ще чип під шкіру запропонуєте? Я не візьму цього. Це суперечить моїм християнським погля­дам. Та й взагалі, чому мене тут мають отак маркувати?" "То вас інакше не пропустять", — мовили дівчата. "Тоді піду геть звідси, відмовлюся від виступу. Організаторам поясню причину."

Дівчата обмінялися між собою поглядами й попросили мене взяти паперову стрічку зі штрих-кодом у кишеню. Я вже не став сперечатися й пі­шов зі своєю "візитівкою" на прохідну. Довелося ще й хлопцям прочитати коротку лекцію про моральний бік маркування людей штрих-кодом. Ті вже не стали дуже сперечатися й просканували мій папірчик. І я пішов грати людям на бандурі й лі­рі у рамках фестивалю "Країна Мрій".

Їдучи до Львова наступного дня, я ще раз переживав те, що сталося напередодні. Думаю, що мало хто звернув увагу на таку дрібницю, як отримання штрих-коду на руку, а може й взагалі я один такий був, але це мене збентежило. Я подумав собі, що нас таким чином привчають до маркування людства задля загального контролю. Бо хіба не можна було виготовити для фестивалю якісь пам'ятні картки чи щось подібне?...

Скажу так: хай йому грець із тією "Європою", допекло уже. Будьмо краще Божим людом з єди­ним Його "маркуванням". Будьмо Христовими діть­ми, а не слугами лукавого. Бо "якби ви вчились так, як треба, то й мудрість би була своя", — писав Тарас Шевченко. Насамперед це адресовано тим, що дуже вже пориваються до "Європи"...

Відкрити >>>

На "стометрівці" у Станіславові грала бандура

Того дня я мав ще одну кобзарську "вилазку" до Івано-Франківська. Грав на "стометрівці", біля перехрестя. Використовував малопотужну підси­лювальну апаратуру і мене мали змогу чути не ли­ше перехожі й ті люди, що зупинялися, але і від­відувачі найближчих трьох кав'ярень, що сиділи на літніх майданчиках. Приходили також місцеві телевізійники. З допомогою передач на своїх телеканалах вони долучилися до популяризації української кобзарської та лірницької спадщини...

Про людей, з якими я прямо чи побіжно сти­кався у цьому галицькому місті, у мене вже сфор­мувалася власна думка. Вони щирі й водночас заздрісні, жертовні й разом з тим скупі. Жителі Івано-Франківська патріотичні й байдужі, сердечні та лукаві. Вони такі, якими їх зробило життя, і я за це жодного з них не осуджую. Навпаки: я люблю цих людей, люблю так, як і інших, котрих створив Господь дуже різними. Тому й іду до них з кобзар­ськими та лірницькими піснями, щоб духовно й душевно підтримати людей у ці складні часи. І не важливо, як оцінять мій спів перехожі, важливо, що вони знатимуть: кобзарство і лірництво — це не лише історія, але й сьогодення. "Наша дума, наша пісня, не вмре, не загине...". Це слова Тараса Шевченка, українського Кобзаря. І це — істина!

Відкрити >>>

Прохання на новий рік

Господи, благослови мені у новому році те, що дасть змогу ще більше любити Тебе. І охорони мене від усього того, що може віддалити від Тебе, мій Спасителю.

Охорони, Ісусе Христе, мою Церкву, мою сім'ю, родину й усіх, хто любить Тебе та йде Твоєю дорогою, від пасток лукавого, від усіх діл і спокус його. Знищ усі демонські плани щодо поневолення ним людства, не допусти масової вакцинації та намірів чипувати все населення світу.

Дай нам мир, Господи, у нашій країні й усьо­му світі. Нехай зміцніють ті, хто йде за Тобою, і ослабнуть вороги Твої. Перетвори мечі на рала, людська злість та ненависть нехай щезнуть на­завжди й хай буде Царство Твоє на віки вічні. Амінь!

Відкрити >>>

Як я робив реставрацію радянської системи

Того дня я трохи заслаб. Давив кашель, поболювала голова. З дому ніде не виходив, вирі­шив не ризикувати, щоб не підхопити грипу. Дуже не люблю лежати в ліжку, тож одягнувся у спор­тивну куртку, щоб тілові було тепло, й надумав трохи покопирсатися у старих речах. Витягнув із комори радянську кавомолку "Росток", почистив її, зокрема контакти й інші ходові частини. І, о диво, стара радянська техніка запрацювала!

Другою річчю, що попала мені до рук, була така собі міні швейна машинка. Називати цю штуку "машинкою", це занадто, бо то такий пристрій, що однією рукою слід натискати згори на ручку, а іншою протягувати тканину. ПШ-2 (пристрій для шиття), виявляється, виготовляли колись у місті Самборі. Це я прочитав на маленькій інструкції, пожовтілій від часу. Вона написана українською мовою, навіть не двома. "Швейна машинка" місце­вого виробника була майже справною, зали­шилося лише затягнути нитку в голку й трохи обкатати її механізм після багаторічного простою.
Що можу сказати? Якщо кількома словами, то багато чого в радянській системі було доброго. Такого, що могло б і може працювати й сьогодні. Якщо докласти зусиль, почистити його, відрес­таврувати. Так, як у мене запрацювала стара ка­вомолка. Хоч я міг її давно викинути й забути про неї. Але я цього не зробив і маю стару надійну річ.

Відкрити >>>